Уперше, коли дізнався про набір кандидатів на місію ООН, вирішив подати свою кандидатуру. Перед кожною місією проходили підготовку та перевірку знань, умінь та навичок особового складу та відбирали чи людина підходить до завдання в даній місії. Перед відрядженням ми отримували ряд щеплень для того, щоб там не підхопити різні захворювання. Найбільш розповсюдженою хворобою була малярія. В Україні нам видавали репеленти, які допомагали уберегтись від різних видів комах. Там ми часто мили руки, користувалися антисептиком, щоб не підхопити кишкову паличку.
У нас була окрема частина - 56 окремий вертолітний загін, яка нараховувала понад 150 військовослужбовців. Наразі місію ООН в Ліберії закрили та передали в інші країни Африки. Найбільше мене цікавило, як служать на іншому материку світу та в складі Організації Об’єднаних Націй. Вразили військовослужбовці Пакистану, у них дуже сурова дисципліна, командир для них, як рідний батько, вони без роздумів виконують його накази і розпорядження.
У дворі селян стояв генератор, аби вони декілька годин на добу могли включити світло для своєї сім’ї. І, це для них була велика розкіш. Їжу готували на вогнищі, перед своїми хатами, без дверей і вимазані глиною. Жінки прали речі в річках, вода текла жовта-жовта, бо у ній великий вміст глини та піску.
Більшість населення намагалося піти на роботу ще змалечку, каже Максим, аби назбирати грошей собі навчання. Мріяли отримати професію лікаря, щоб лікувати свої родини та інших. Там медики отримують нормальну заробітну плату, тому що їх бракує.
А найстрашніше було те, що по дорозі до аеропорту, діти бігли за автомобілями та просили, щоб їм дати щось поїсти. Ця картинка ніколи не зітреться з моєї пам’яті.