15 липня – це день, який уособив звитягу всіх миротворців України, оборонців у блакитних шоломах, які своєю відвагою та порядністю щодня нагадують світовій спільноті про гуманізм, який властивий людському роду.

Уже 20 років поспіль українських правоохоронців та військових направляють у зони конфлікту, де ООН розгортає свої намети «миру у всьому світі», і відновлюють гуманітарну ситуацію на територіях, забезпечуючи підтримку постраждалим.

Сьогодні в Національній гвардії України налічується 110 миротворців, 7 з них зараз перебувають в місіях ООН як офіцери Цивільної поліції ООН (Південний Судан – 2, Демократична Республіка Конго – 4,Республіка Кіпр – 1).
Нацгвардія в місіях ООН
ООН - організація, яка приймає велику кількість рішень для розв'язання глобальних проблем та викликів, для встановлення миру в “гарячих точках” світу, де існує реальна загроза цивільному населенню.

Миротворці світу прибувають з різних країн у своїх уніформах, чи то у військовій чи поліцейській. Але усіх миротворців об’єднує одне – це блакитний берет, який є обов’язковим для носіння головним убором.

Загалом, місцеве населення добре знає прапори та уніформу більшості країн, які присутні в місії. Кожен миротворець є представником саме своєї держави, тому дуже важливо гідно її представити, бути професіоналом та з повагою і розумінням ставитися до місцевого населення, колег по службі та головних цінностей ООН.

Починаючи з 2000 року, 278 військовослужбовців Національної гвардії України (тоді - внутрішніх військ МВС України) проходили службу у Спеціальному миротворчому підрозділі та Спеціальному кінологічному підрозділі Міністерства внутрішніх справ України в миротворчій місії ООН у Республіці Косово, а починаючи з 2004 року, офіцери Національної гвардії України в складі національного персоналу долучалися до миротворчих місіях ООН у Республіки Косово, Республіки Ліберії, Східному Тиморі та Кот-д’Івуарі.

Упродовж останніх кількох років вони направляються до Республіки Південний Судан, Демократичної Республіки Конго та Республіки Кіпр.
дані за 2019 рік
Досвід, набутий офіцерами Національної гвардії України в миротворчих операціях, ефективно використовується в повсякденній службово-бойовій діяльності.

Більше 90% представників НГУ, які брали та беруть участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, пройшли професійну підготовку в Центрі вдосконалення кваліфікації поліцейських підрозділів з підтримання стабільності (CoESPU), місто Віченца, Італійська Республіка (наразі це 146 військовослужбовців та 4 службовці НГУ).

Також, у 2018-2019 роках 5 представників Національної гвардії України взяли участь у проекті Європейського Союзу LET4CAP, який спрямований на процес гармонізації підготовки правоохоронців з питань здійснення завдань з розбудови спроможностей в "країнах третього світу", а також створення єдиного підходу до проведення розвитку спроможностей правоохоронних органів базуючись на фундаментальних цінностях Європейського союзу.

На посадах в Цивільній поліції ООН офіцери Національної гвардії України неодноразово призначалися на керівні посади у відповідних місіях ООН, а саме: Південний Судан – посада начальника Головного штабу поліції ООН; Демократична Республіка Конго – посади заступника координатора Спеціальних підрозділів поліції ООН, начальника відділу кадрового забезпечення та начальника відділу логістики Головного штабу поліції ООН.

У 2015 році офіцер Національної гвардії України Роман Каркач успішно пройшов усі ступені професійного відбору та був призначений на посаду в Управлінні поліції ООН (Департамент миротворчих операцій ООН) Штаб-квартири ООН (м. Нью-Йорк, США) де проходив службу до листопада 2019 року. А у 2019-му нацгвардійця Олександра Лагутенка - заступником голови правоохоронного компоненту місії ООН на Кіпрі.

Сьогодні для забезпечення професійної миротворчої підготовки в Головному управлінні Національної гвардії України налагоджено проєкти міжнародного співробітництва, які успішно функціонують.
Морально чи раціонально?
Миротворець майор Дмитро Романишин – старший офіцер відділення забезпечення миротворчої діяльності Національної гвардії України. Три роки у місії ООН - MONUSCO (офіційна назва місії). Службу проходив у складі національного персоналу в Демократичній Республіці Конго в якості спостерігача Цивільної поліції ООН.

Дмитро закінчив Військовий інститут внутрішніх військ МВС України в 2003 році. Служив у військовій частині 3022, що в Сумщині, перед своєю першою місією у Кот д’Івуарі (2013-2015 роки), а згодом проходив службу у військовій частині 1241 в Івано-Франківську.

Я, як і більшість українських та зарубіжних колег, розпочинав свою службу в місії ООН з посади радника цивільної поліції. У Демократичній Республіці Конго я обіймав посаду офіцера з координації сформованих підрозділів поліції (FPU), офіцера зв’язку з Національною поліцією, офіцера відділу кадрів, заступника начальника, а потім начальника відділу кадрів. І нарешті, протягом останніх дев’яти місяців виконував обов’язки начальника штабу Поліцейського компоненту.

У місії викликів дуже багато, каже чоловік, адже вони створені тільки в тих країнах світу, де це вкрай необхідно, де відсутність місії може обернутися численними людськими жертвами - політичними, гуманітарними чи економічними кризами.

Беручи до прикладу місію ООН в ДР Конго, тільки на сході країни налічується понад 200 незаконних збройних формувань. Велика їхня частина сформована з бойовиків з сусідніх країн, які, на жаль, мають там свої інтереси. За час мого перебування в ДР Конго, відбулося повстання в центральній частині країни, два спалахи лихоманки Ебола, президентські вибори, які перший раз в історії пройшли без великих жертв.

Ось це все і є викликами для місії, яка в таких складних умовах повинна захистити цивільне населення, біженців, внутрішньо переміщених осіб та інші вразливі верстви населення, створити професійну місцеву поліцію, надати допомогу у боротьбі зі збройними формуваннями та з Еболою.

Раціональність місій можна довго описувати, але я б хотів навести приклад місії ООН в Кот д’Івуарі. У грудні 2015 року там відбулися президентські та місцеві вибори, як тільки стало зрозуміло, що конфлікту не буде (кожні попередні вибори супроводжувались збройними конфліктами або війнами), вже з наступного місяця почалося поетапне скорочення чисельності місії ООН, а через рік її повністю закрили.

У 2017 році, перебуваючи 9 місяців в місті Кананга, що в провінції Центральної Касаї, яка внаслідок повстання місцевих традиційних лідерів проти державної влади була ізольованою від решти держави, було проблемно знайти взагалі хоч якусь їжу, окрім місцевих фруктів.
Щодо побуту в місії, то потрібно бути готовим до всього, до повної відсутності електрики та дефіциту питної води (якщо мова йде про провінції, бо в столиці тільки регулярні відключення), до спекотного та вологого клімату, до відсутності звичної українцям їжі.
У жовтні-листопаді 2016 року, після повернення з першої місії, чоловік вибув у зону АТО.
­­
Попри те, що Дмитро мав чотирьох синів і мав можливість не їхати в АТО (оскільки це дозволяє закон), це було його моральним обов'язком, пройти і АТО.

Коли в місії ООН в Демократичній Республіці Конго з’явилася вакантна посада, Дмитро вирішив повторно послужити миротворцем, так як вже перебував в резерві. Після проходження телефонної співбесіди з представниками ООН та всіх необхідних процедур в лютому 2017-го Дмитро знову відбув у місію.
Коли мене просять порівняти життя в Україні та в тих країнах, де я служив миротворцем, і при цьому говорячи, що в нас напевно така ж ситуація, я завжди говорю, що вони дуже помиляються. Це як порівняти день і ніч. На щастя, у нас кожен має їжу, одяг, дах над головою, кожна дитина ходить у дитсадочок, школу. Для ДК Конго це не така звична річ.
Наважитися на зміни
Олександр Даниленко став молодим офіцером у 2009 році. До того чотири роки навчався курсантом, ще рік служив строкову службу. Якщо порахувати, то у військах він вже 16 років і чотири з них провів у миротворчих місіях ООН. Зараз Олександр вже майор, служить у 2-й Галицькій бригаді НГУ і говорить, що якщо випаде така нагода, з радістю повторить свій досвід закордонного відрядження.

Коли Олександр їхав до місії в Республіку Південного Судану, вдома лишався трирічний син та дружина. З ними розлучатись було найважче. Але чоловік переконує, що родина тільки підтримала його бажання отримати міжнародний досвід. Перша його поїздка була у 2013 році. До неї готувався довго, заповнював пробіли у знанні англійської мови, читав розповіді інших військових про участь у місіях.
Коли пройшов відбір, то дуже зрадів. Була ще співбесіда з представниками головного офісу в Нью-Йорку. Співбесіда тривала у телефонному режимі, прямо під час служби. 16 березня вилетів у Республіку Південний Судан, в Уганді провів перший тиждень підготовки. Не знаю, як передати словами ті емоції і думки, що були у мене. Я потрапив на інший континент в оточенні людей з усього світу. Усі різні, у кожного своя культура, традиції. Усі обмінювались історіями про свої країни, традиції, родини. Я тоді зрозумів, що миротворча місія – це мій найбільший життєвий досвід.
Олександра направили на кордон з ДР Конго.

Там новоприбулий гвардієць допомагав поліції, проводив перевірку умов проживання біженців та тренінги з правоохоронцями та місцевими. За досить короткий час роботу нацгвардійця помітили і запропонували вищу посаду. Олександр став офіцером з адміністративної кадрової роботи штабу Західної Екваторії Республіки Південний Судан.

Згодом чоловік став на посаду заступника старшого спостерігача.
Розумієте, коли туди потрапляють миротворці, неважливо звідки ти – всі рівні. Усі мають рівні права та обов’язки, тому в силах кожного працювати і показувати результати. Я працював багато і тому мене помітили, мені хотілось рости. І, до речі, українців там дуже цінують і поважають. Вони завжди приїжджають досить підготовленими та кваліфікованими.
Чоловік розповідає, що найважче у таких місіях – це відсутність родини. Дуже хочеться обіймати дружину та дітей.

Допоки Олександр був у місії, у нього народилась друга дитина. Чоловік хотів прилетіти на народження, купив квитки, але хлопчик з'явився на тиждень раніше. Тому перше побачення з сином відбулось завдяки електронній пошті, куди дружина скинула перше фото немовляти.
16 березня 2015 року я повернувся в Україну. У нашій країні теж почалася війна і я відправився на схід, аби відстоювати кордони на рідній землі. Але відносно місії мав відчуття, що я не завершив свою роботу. Тому, коли у 2017 зателефонували і запитали, чи бажаю я поїхати ще раз – я погодився. Це означало, що мене оцінили, помітили, що я зміг презентувати свою державу на гідному рівні. 12 лютого 2017 року я поїхав знову. Але за час моєї відсутності багато чого змінилось.

Поки гвардієць був в Україні, конфлікт там розгорнувся ще більше. Чоловіка направили до найбільшого табору біженців ООН, де проживало понад 170 тисяч людей. Усі вони були різними, але всі під охороною ООН.
Подібні місії – це гарна нагода не лише отримати міжнародний досвід, а й додати свій вклад у ставлення світової спільноти до України. Саме там українські військові, проявляючи свою фаховість, доводять, що України – це країна, на яку можна покластись і яка готує дійсно кваліфіковані кадри.

А після свого другого повернення на Батьківщину, чоловік встиг ще раз потрапити на ротацію на схід, уже в район операції Об'єднаних сил.
Чи поїду я ще? Це питання часу. Але усім хотілось би сказати: «пробуйте, допомагайте і наважуйтеся».
Рятувати знедолених
Миротворець підполковник Сергій Муль до виконання завдань у миротворчій місії у 2005 році проходив службу у військовій частині 3054, що у Дніпрі, а потім у територіальному командуванні. За час служби двічі намагався стати миротворцем, але вдалось лише з другої спроби у 2004 році. Тоді ООН дала можливість подивитись світ та долучитись до почесної миротворчої місії у Республіці Косово, де завадили масовому кровопролиттю.
Я був молодим офіцером, капітаном, душа якого повна мрій та енергії. Я хотів побачити світ, стати його героєм, захистити знедолених та покарати кривдників. Такий собі лицар у блакитній касці! У Косово я вирушив із думкою про те, що всі люди повинні жити так, як і в моїй рідній країні.

На той час, у 2004 – 2005 роках в Україні була більш спокійна та толерантна обстановка, в мене і думки не виникало про те, що у нас теж може початися війна. І я, ведений романтикою миротворців, хотів Миру в усьому світі. Бажав дарувати людям спокій та законність, я з гордістю носив жовто-блакитний знак на своїй формі миротворця.
Під час виконання миротворчої місії у Косово в 2005 році каже, що побачив багато у питаннях всебічного забезпечення особового складу. Як офіцера з логістики його вражала швидкість, з якою будувались бази та табори, засоби інженерного забезпечення, які використовувались на той час, їхня мобільність.
Сьогодні у нас база тут, завтра ми склались та перемістились в інше місце, ефективно та без метушні.
Тоді, у 2005 році, в Косово він спостерігав етап створення правової системи держави, передачі влади місцевому населенню. Основним завданням будь-якої миротворчої місії є стати посередині збройного конфлікту, завадити його ескалації, а потім направити у мирне русло.
Ми виконували різні завдання – несли службу на мобільних та стаціонарних блокпостах, супроводжували як гуманітарні, так і військові колони. Доводилося брати участь і в спецопераціях поліції у боротьбі зі злочинністю та наркотрафіком. Під час виконання миротворчих завдань в Косово я багато спілкувався із представниками інших держав, які разом із нами робили все можливе для настання миру на Балканській землі. Там були такі ж молоді хлопці як і я. І ми ділились думками, що місцевий конфлікт затягнувся вже на довго і його потрібно якнайшвидше вирішити. Вирішити, щоб місцеве населення нарешті відпочило від війни та пожило у спокої та злагоді.
У 2019 році йому пощастило подорожувати автомобілем по Балканському півострову. Так він знову відвідав країни, народ яких постраждав від конфлікту в Косово.
Тоді мені стало зрозуміло, що виконуючи міжнародну миротворчу місію ООН, ми все зробили правильно. Тепер саме цього я хочу і для свого українського народу.
Творити мир і вижити
Підполковник медичної служби Юрій Волощенко був учасником миротворчої місії ООН в африканській країні Сьєрра-Леоне у 2005 році. Щоправда, тоді Юрій проходив службу у Збройних Силах України. У місії він був лікарем медичного пункту вертолітного загону.

Українські військові льотчики виконували завдання щодо перевезення персоналу Місії ООН, вантажів, медичного транспортування, евакуації поранених, повітряного супроводження переміщення військ.
Були випадки коли українські миротворці евакуйовували тяжко хворих місцевих жителів.
У Сьєрра-Леоне на той час була дуже погана інфраструктура. Лікарні тільки у великих містах. Дістатися до них непросто, адже доріг майже не має. Тяжкохворих евакуйовували на наших Мі-8. У таких випадках моїм завданням була підготовка вертольотів до транспортування хворого.

Потрібно було ізолювати кабіну та салон, адже, найчастіше місцеві були хворі на інфекційні захворювання, на кшталт малярії.
Вони зі словами “medical problem” вишиковувалися до мене довгими чергами. Звісно, я допомагав чим міг.
В Африці зима починається у червні – серпні. Тоді настає і сезон дощів. Температура повітря у цей час знижується з 35 до 20 градусів. У цей час може цілий тиждень без перерви йти злива. Проте клімат цілком комфортний.
Проти малярії немає щеплень, проте є профілактичне лікування. Миротворці рятувалися тим, що щоденно приймали профілактичні препарати, аби запобігти захворюванню. Деякі військовослужбовці за час ротації перехворіли на малярію. Нам пощастило, що база розташовувалася на скелі на березі Атлантичного океану. Постійно було вітряно і було мало комарів. Взагалі в Африці дуже багато отруйних комах.

Українські військові були виведені зі Сьєрра-Леоне протягом 2005 року. Сама ж місія завершилася у 2006.
Непрості паралелі
Капітан Максим Добровольський тричі служив у Ліберії.

Зараз Максим проходить службу на посаді оперативного чергового черговий служби військової частини 3008. До цього служив у Збройних Силах України в 24-й механізованій бригаді. Для продовження проходження служби перевівся в 101 полк зв’язку, що у Вінниці. Саме з цієї частини двічі вирушав на місії у Ліберію.

Тричі служив в миротворчих місіях ООН у Ліберії. Пройшов посаду командира транспортного взводу. Його основним завданням було забезпечення перевезення особового складу військової частини, проведення заправки вертольотів, доставки палива на базу військової частини, забезпечення всебічних перевезень майна та особового складу.
Уперше, коли дізнався про набір кандидатів на місію ООН, вирішив подати свою кандидатуру. Перед кожною місією проходили підготовку та перевірку знань, умінь та навичок особового складу та відбирали чи людина підходить до завдання в даній місії. Перед відрядженням ми отримували ряд щеплень для того, щоб там не підхопити різні захворювання. Найбільш розповсюдженою хворобою була малярія. В Україні нам видавали репеленти, які допомагали уберегтись від різних видів комах. Там ми часто мили руки, користувалися антисептиком, щоб не підхопити кишкову паличку.

У нас була окрема частина - 56 окремий вертолітний загін, яка нараховувала понад 150 військовослужбовців. Наразі місію ООН в Ліберії закрили та передали в інші країни Африки. Найбільше мене цікавило, як служать на іншому материку світу та в складі Організації Об’єднаних Націй. Вразили військовослужбовці Пакистану, у них дуже сурова дисципліна, командир для них, як рідний батько, вони без роздумів виконують його накази і розпорядження.

У дворі селян стояв генератор, аби вони декілька годин на добу могли включити світло для своєї сім’ї. І, це для них була велика розкіш. Їжу готували на вогнищі, перед своїми хатами, без дверей і вимазані глиною. Жінки прали речі в річках, вода текла жовта-жовта, бо у ній великий вміст глини та піску.

Більшість населення намагалося піти на роботу ще змалечку, каже Максим, аби назбирати грошей собі навчання. Мріяли отримати професію лікаря, щоб лікувати свої родини та інших. Там медики отримують нормальну заробітну плату, тому що їх бракує.

А найстрашніше було те, що по дорозі до аеропорту, діти бігли за автомобілями та просили, щоб їм дати щось поїсти. Ця картинка ніколи не зітреться з моєї пам’яті.
Стримувати пліч-о-пліч
Прапорщик Олександр Лобенцев проходить службу на посаді командира танкового екіпажу у військовій частині 3017, дислокованій в Харкові. У лавах миротворців ООН вирішив спробувати свої сили ще 2003 року, тоді він потрапив у Косово в складі поліцейського спецпідрозділу.

Війна у Косово розпочалася в лютому 1998 року між албанськими повстанцями та Союзною Республікою Югославією. Вже з 1999-го на цих територіях діяв миротворчий контингент ООН. У його складі загалом перебували понад 1 тисячі українських військовослужбовців. Миротворча діяльність для підрозділів МВС була новим досвідом, проте бажаючих виконувати завдання у міжнародних миротворчих місіях було достатньо.
На той момент в мене за плечима вже був 20-річний досвід служби, але перш ніж потрапити в Косово, ми проходили спеціальну та фізичну підготовку. Це був професійний відбір кандидатів, вимоги були жорсткими, здавали нормативи для спецпризначенців, які приймала комісія ООН, з усіх претендентів відбирали кращих, 8-10 кандидатів на одне місце. Аби стати миротворцем, потрібно було на «відмінно» скласти заліки з фізичної, вогневої, гуманітарної, тактичної підготовки, пройти співбесіду з психологом та підтвердити свої знання англійської мови.

У Косово Олександр був рівно рік, де супроводжував посадових осіб, колони та спецвантажі, патрулював місцевість, ніс службу на блок-постах, затримував наркоторгівців, вилучав зброю і наркотики.

Поліцейський спецпідрозділ, в якому проходив службу Олександр, виїзджав на виконання завдань з охорони громадського порядку й на південь Косово в місто Гниляни. Під час одного з таких завдань, на баскетбольному матчі серед албанців почалися масові заворушення.
Наш взвод стримував натовп з 700 людей, на нас йшли з палицями і камінням, а нас було всього 30 чоловік і ми протягом двох годин стримували протестувальників, поки не прибула допомога. Все, що тоді відчував - плече товариша, який стояв поруч. Там були тільки справжні професіонали, тому всі залишилися живі.

Забезпечуючи порядок в регіоні, йому не раз доводилося потрапляти в серйозні зіткнення під час мітингів та демонстрацій на території албанських та сербських поселень. Протестуючі закидували миротворців камінням і пляшками із запальною сумішшю, заблоковували і підпалювали машини. Ось, що згадує Олександр про один з таких днів:
Нас підняли по тривозі і направили до міста Косовська Митровиця, де вже почалися зіткнення сербів з албанцями. Ми стояли в протигазах, застосовували спецзасоби, майже нічого не було видно, я тільки почув, як біля мене щось падає... Це була граната, вона не розірвалася. Нас відізвали, на місці почали працювати сапери, вони її підірвали і ми знову зайняли свої позиції, тільки через деякий час я усвідомив, що тоді міг попрощатися з життям.

Це події березня 2008 року, переважна більшість протистоянь відбувалася навколо окружного суду, що у місті Косовська Митровиця. Через криваві сутички протестувальників постраждали українські та польські представники Міжнародних поліцейських сил Місії ООН, а також частина французьких військових з місії KFOR.

Українські військові брали участь у врегулюванні конфлікту в Косово з початку 2000-х років. У ході заворушень серед представників українського миротворчого контингенту були і жертви, проте наші військові по сьогоднішній день продовжують виконувати завдання під проводом ООН у складі спільних миротворчих операцій.
Мир висічений на тілі
У Миколаївській військовій частині 3039 служать гвардійці, які у своєму минулому теж участь в Міжнародних миротворчих місіях. Один з них - прапорщик Сергій Затхей, який розповів, що разом із відрядженим підрозділом перебував у Республіці Косово з 2008 по 2009 роки.
До поїздки мене спонукали особисті міркування та амбіції. Я хотів зробити внесок у вирішення збройного конфлікту між ворогуючими країнами. Миротворчі сили на мій погляд – це та міць, що може допомогти державам, які того потребують. Вони забезпечують безпеку мирного населення у тій країні, де є конфлікт. А поняття миротворця, для мене пов’язане з тим, хто дає добро та захист.

Сергій згадує, як уночі 17 березня 2008 року в північній частині міста відбулося захоплення приміщення суду противниками проголошення незалежності Республіки Косово. 
На ранок, для його звільнення було відправлено миротворчі сили. Після того як ми звільнили захоплене приміщення, кожен з нас зрозумів - це просто так не закінчиться. З кожною хвилиною напруга зростала і згодом до приміщення підійшли прихильники "сербського порядку" зі зброєю та бойовими гранатами.

Так і почалося збройне зіткнення біля суду. Під час сутичок було важко поранено 14 миротворців". Сергій був одним з тих, хто запам'ятає ті події через шрами від отриманих поранень.
Уламок від гранати, яка розірвалася позаду мене потрапив у верхню частину спини. Спочатку навіть не відчувався біль, але втрата крові дала про себе знати. Побратими не вагаючись кинулись до мене, відтягнули та надали допомогу. На наступний день, у шпиталі я дізнався, що одного з наших важко поранених, лікарям врятувати не вдалося, це був Ігор Киналь. Він мав значні внутрішні ушкодження. Для нашого підрозділу це була дуже тяжка втрата.

Сергій врешті-решт повернувся до України та розпочав новий етап в житті. Він зосередився на сім’ї та службі, а згодом - приєднався до лав Національної гвардії України.
Вдома я мав тривалий період реабілітації після поранення. Бойові побратими підтримували та допомагали під час лікування. Весь наш підрозділ був однією родиною. Мені дуже приємно, що навіть через роки ми підтримуємо зв’язок один з одним та згадуємо ті часи, коли ми всі були “захисниками миру”.








Автор: Марина Касьян, Аліна Новікова, Максим Зубов, Діана Краснікова, Анна Тітовська, Анастасія Павленко, Дмитро Горбачик
Координація та верстка: Анастасія Салашна
СХОЖІ МАТЕРІАЛИ
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website